Пісне, моя ти сердечна дружино,
Серця відрадо в дні горя і сліз,
хати вітця, як єдинеє віно,
тобі любов у життя я приніс.
Тямлю, як нині: малим ще хлопчиною
мамині пісні заслухувавсь я:
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого тяжкого життя
І.Я. Франко

Іван Франко був переповнений піснями – народними і власними, жив ними, вони були його єством, любов’ю, турботою, багатством і зброєю. Він і пісня – невіддільні. Протягом усього життя Івана Франка супроводжувала пісня: то він слухав і співав, записував і досліджував, глибше пізнаючи через них народне життя, горе і радощі, відкриваючи в них відгомони народної історії і психології, етики і естетики, то творив власні поезії, називаючи їх, як і Шевченко, піснями та думами, несучи в них своєму народові “огонь в одежі слова”, “правдиву іскру Прометея”.

Історія спілкування поета з піснею – це частина його біографії, це своєрідне віддзеркалення оточення письменника. Франкова мати – Марія Кульчицька з с.Ясениці-Сільної, селянка з щедро обдарованою поетичною натурою, – першою зародила в душу свого сина любов до народної пісні. Сама вона любила співати та знала багато пісень. З ранніх літ співала Івасеві мати і з кожним роком його пам’ять вбирала все більше і більше. Коли ж йому випов-нилося десять років, почав уже записувати материні поетичні скарби, а також розпитував “свідущих людей” з рідного села Нагуєвичів, і так стався цілий зошит, позначений 1868 роком. В гімназії зацікавлення народною творчістю ще з більшою силою захопило збирача. Ось, як він написав про це своє захоплення фольклором в передмові до “Галицько-руських приповідок”:

“Збирати та записувати всякі матеріали з уст народа, казки, пісні, приповід-ки, образові речення, порівняння, прокляття, заклинання, мудрування та по-одинокі слова я розпочав іще в гімназії, і то не лише буваючи літом дома на вакаціях, у Нагуєвичах та інших сусідніх селах (Ясениці-Сільній, Унятичах), але також у Дрогобичі. Живучи на станціях у різних дрогобицьких міщан та перед міщан, я знайомився залюбки з такими, що заховали в пам’яті багато старої руської міщанської традиції; від них і многих інших я списував немало етнографічного матеріалу, та іноді при помочі товаришів вишукував також інших оповідачів по передмістях, платив їм скромний по частунок і заставляв їх цілими ночами співати та оповідати всяку всячину”, одним із співаків, записи від якого збереглися й досі, був дрогобицький столяр Іван Романський.

Володіючи з дитинства унікальною пам’яттю, І.Франко багато пісенних те-кстів і мелодій перейняв від своїх товаришів-гімназистів, виконуючи разом з ними різні розважальні пісні (наприклад “Бандурку”) та колядуючи в рідному селі. До гімназійних часів належить ще один, більший, зошит пісенних записів І. Франка, що складається з двох частин, позначених 1871 і 1872 р. До нього ввійшли пісні з Нагуєвичів, Ясениці-Сільної, Дорожева та з Дрогобича. Вже в 1870-х р. цей зошит був загублений. Тільки в 1954 р., зошит був знайдений в відділі рукописів Державної бібліотеки СРСР ім. Леніна в Москві.

Після закінчення гімназії І.Франко продовжує збирати фольклор. Так, перебуваючи в с. Полині, він разом з М. Павликом записує пісні від талановитої співачки Фенни Лучкійової. Результатом праці стала упорядкована І. Франком збірка “Весільні обряди та пісні українського народу в с. Лолині Стрийського повіту”.

В 1877 – 1882 рр. Іван Франко виявив особливу пристрасть до записування народних пісень, до чого збуджував не тільки його душевний стан, але й самі життєві обставини, а саме перебування в тюрмі. “Моє ув’язнення в р. 1877 і дев’ятимісячний побут у львівській в’язниці, – писав про це і. Франко, – пізніше (з початку 1880 р.) ув’язнення в Коломиї і вандрівка “шупасом” (етапом) із Ко-ломиї до Дрогобича, а також численні екскурсії в різні сторони краю, чинені тоді й пізніше, зводили мене докупи з великою силою різних людей, від яких я мав нагоду записувати різнорідний етнографічний матеріал”.

У львівській в’язниці І. Франко в 1877 р. записав чимало пісень від Михайла Теслюка з с. Батятичів, Кароля Францішкевича з с. Рогатини та Михайла Яновського з Жовківської округи. Після повернення з в’язниці до рідного села Нагуєвичі, І. Франко починає активно вводити свої записи народних пісень у наукову сферу. Якщо в попередні роки окремі пісні, або уривки їх він зрідка використовує в своїх публіцистичних статтях (“Критичні письма о галицькій інтелігенції”, 1878), чи в художніх творах, то тапер значну увагу він приділяє науково-пізнавальному розглядові пісень. В журналі “Світ” (1881 – 1832) він відкриває рубрику “Знадоби до вивчення мови і етнографі» українського народу”, де обговорює нозі коломийки в Бориславі (“Дещо про Борислав”), пісенні новотвори про поширення картоплі в Галичині (“Дещо про картоплю”) тощо.

Частину своїх записів – пісні про громадські справи – надсилає в 1882 р. М.Драгоманову для використання. Тоді ж пише широку розвідку, переважно на основі зібраних ним пісень про жіночу долю – “Жіноча недоля в руських піснях народних” (1883). Поодинокі свої записи друкує в журналах “Зоря”, “Киевская старина” (1880-ті рр.) і “Життя і слово (1890-ті рр.).

Цікавим є те, що І. Франко був не лише записувачем і дослідником народ-ного пісенного багатства, він був і його щедрим носієм. До І. Франка, як вико-навця і носія народних пісень першим звернувся М. Лисенко під час приїзду поета до Києва в 1885 р. В першу зустріч з і. Франком М. Лисенко записав від нього ряд мелодій, тексти до яких І Франко згодом надіслав композиторові окремим листом від 13 грудня 1885 р. Частина з цих записів з’явилася в 4 зо-шиті “Збірника українських пісень” М. Лисенка (1886). Цілком можливо, що не без Франкового впливу з’явилися такі відомі фольклориста, як В.Гнатюк, Ф.Колеса, С.Людкевич, О.Роздольський, численні записувачі, що надсилали матеріал І. Франкові та очолюваній ним “Етнографічній комісії” Наукового то-вариства ім. Шевченка. Архів письменника містить велику кількість таких запи-сів. У 1912 р. І.Франко звертається до музикознавця Ф.Колесси і співає пісні для запису. “Франко співав приємним баритоновим голосом, – пише Ф.Колеса, – співав зовсім просто й природно, так, як співають наші селяни, без афектації, без концертних манір, проте його спів чомусь глибоко зворушував”.

Запис мелодій з голосу І. Франка був викликаний активною роботою Каме-няра по дослідженню українських пісень в 1900 – 1915 рр. Тоді він вивчав і найдавніші записи українських пісень, хронологію їх ритмічних різновидів, ва-ріанти, історичну підоснову змісту і т. д. В ці роки І. Франко створює свою найбільшу працю з ділянки пісенності – “Студії над українськими народними піснями”. Саме для цієї книги він і готував мелодії в записах Ф. Колесси, хоч, на жаль, із тридцяти в “Студіях” вміщено всього вісім, а решта десь загубилась.
Як збирач текстів та мелодій народних пісень в Галичині Франко може по-хвалитися великим доробком: він власноручно записав понад 400 пісень і бли-зько 1300 коломийок. Зведені ж в книгу записи І. Франка дають підстави говорити про нього, як про збирача широкого діапазону з діалектичним підходом до народної пісенності. Фольклористично-збирацький досвід І.Франка став основою багатьох його теоретичних міркувань про живий фольклорний процес.

Передусім, характерною рисою і. Франка, як збирача народної пісні є те, що він записував усі пісенні жанри без винятку, причому ті їх зразки, які зустрічав у живому побутуванні. У багатьох своїх статтях Франко докоряв сучасним йому дослідникам у невмінні робити адекватні висновки при надмірі зібраного фактичного матеріалу. Порівнюючи масу джерел писемної та усної словесності, сам Франко не тільки підмічає сутність ознаки кожної з традицій, але й робить спробу реконструкції, відкриваючи в текстах пісень пізніші на-шарування. Однозначним залишається твердження І.Я. Франка про архаїчний, дохристиянський характер і походження календарно – обрядових пісень: “Найстарші – пісні обрядові, що співаються періодично щороку у відповідні празники, або при різних нагодах людського життя, як ось у родини, весілля, смерть. Із обрядових пісень першої категорії найчисленнішими так звані колядкові, зв’язані зі святом Різдва і Нового Року, із пісень другої категорії найважніші – весільні пісні. Одні і другі пісні обрядові сягають своїми початками а дохристиянські часи, але носять у своїх теперішніх комплексах виразні сліди довго вікового історичного розвою південно руського народу. Найстарші колядки, заховані переважно в глухих кутках Галичини, оповідають про створення світу в дусі не християнської, а властиво двоє вірної міфології, і не виявляють слідів богомільських вірувань…Із інших обрядових пісень особливо веснянки і купальські пісні містять у собі численні сліди дав-номинулих обичаїв, звичаїв і вірувань” [1, 7].

Основну масу пісенних записів Івана Франка становить народна лірика -лісні про кохання та родинне життя. Він визначив як їх головний лейтмотив, так і головну тему-це важка скарга жінки на свою долю. І свою працю про ці пісні він назвав “Жіноча недоля в руських піснях народних”. Це дослідження стало своєрідним узагальненням активної збирацької робота І.Франка з 1864 р. до початку 1880-х років, його спостережень над життям лісні та її головних носіїв.

Інтерес до найновіших пісень – це друга характерна особливість І. Франка -збирача та дослідника народної пісні. Вся його розвідка «Жіноча неволя» ґрунтується на найновішому пісенному матеріалі, записаному ним самим та товаришами поета – М.Павликом, І.Мохом, Анною Павлик та ін. При цьому І. Франко відбирав з сучасної йому народної пісенності найхудожніші та найяскравіші щодо зміст)’ і форми зразки. До речі, цей провідний критерій художності, властивий І Франкові-фольклористові, повністю виявився і в його збирацькій діяльності при записуванні пісень і обумовив високий художній рівень його записів.

Спостерігаючи процес творення нових пісень, І. Франко зробив дуже ва-жливі теоретичні висновки, відкинувши песимістичні думки про занепад на-родної творчості. З цього погляду особливо цінними є його рецензія на пере-клади М. Старицького сербських народних пісень (“Друг”, 1877), статті “Дещо про Борислав” (“Світ”‘, 1882) та “Як виникають народні пісні?” (“Кисп”, 1887).

Коли уважно оглянути Франкові пісенні записи, легко помітити серед них чимало свіжоскладених у прикарпатському краї пісень. Це, зокрема, пісні про Дра-гарюка, про рекрутчину та жовнірське життя, епічні співанки про різні місцеві трагічні випадки, що гостро вразили народних співаків. Тут слід назвати пісні “Ой бо мала Гребенюшка два синочки рідні”, “У сім селі й у Лолині сталася новина”, “Ой на панській полонині отава зелена” (про Футюка Семена), “Ой кувала зозулечка то біла, то сива”, “В понеділок по п’ятінках надворі погода” та ін.

Великий досвід збирача народних поетичних перлин дав право Франкові твердити, що кожна пісня первісно мала свого автора – народного поета. Пі-сенні новотвори приваблювали І. Франка передусім тими мотивами та думка-ми, тими тенденціями, ідо відображають розширення народного світогляду, зміни в етичних чи соціальних поняттях. З цього погляду особливий інтерес являє “Пісня про шандаря” Під впливом І. Франка та М. Павлика цю епічну співанку записала в с. Полині в кінці 1870-х років Михалина Рошкевич. “Пісні про шандаря” і. Франко присвятив окрему частину своєї праці “Жіноча неволя”, де саме на прикладі цієї пісні схарактеризував специфіку таких творів.

“Пісня про шандаря”. судячи по різним признакам, – писав він, – належить до найновіших творів народної фантазії і постала в Підгір’ю, певно в околиці Делятина, звідки занесена стала в околицю Долини, до Лолина. Знайдений у нас варіант, мабуть, єдиний, — досі записаний, – ані у Половецького, ані в жоднім іншім збірнику ми подібного мотиву не стрічали. За її локальним походженням і недавнім початком промовляють також численні прові-нціалізми, котрі стираються і вигладжуються, коли пісня давніша і переходить з одної околиці в другу. За тим самим промовляє і те, що пісня така невироблена, оповідання уриване, переплітане (не раз просто таки для вірша) нічого таки не значущими реченнями, особливо в початку, – що все, переходячи з уст до уст, згладжується, доповнюється і заокруглюється. Можемо затим майже напевно сказати, що пісня про шандаря знаходиться ще, так сказати, іп зіаіи пайсепсіі (в стані зародження, в момент утворення. – О. Д.), тим цікавіше буде для нас розібрати таку свіжу пісню, прослідити немовби найновішу фазу, на якій у нас стало “жіноче питання” [2. 10].

Дослідивши пісню про шиндаря з мовно-стилістичного й художнього боку та з боку змісту, І. Франко згодом звернувся до цієї пісні ще і як драматург: він взяв від неї сюжет, образи і соціально-психологічні конфлікти для своєї класичної п’єси “Украдене щастя”.

Іван Франко мав неабияке музичне обдарування, що зростало на основі народної пісенної мелодії. Він постійно спрямовував композиторів і дослідників до народних мелодій. Поет дуже високо ставив композиторів П. Ніщинського та М. Лисенка за їх опрацювання народних мелодій. “Потужний талант” М. Лисенка приваблював І.Франка передусім майстерно опрацьова-ними збірниками народних мелодій. Як їх глибокий знавець,
І.Франко захоплювався працею М. Лисенка, композитора, що “перетворив тих перелітних дітей українських полів і степів у справжні художні перли із збереженням всієї їх первісної свіжості і запаху. Можна сміло сказати, що саме ці опрацювання народних пісень здобули йому найбільшу популярність і залишаться найтривкішим пам’ятником його діяльності” [3, 12].

В 1894 р. І.Франко стає одним з організаторів систематичного збирання та видання народних мелодій. В цьому році комітет, до складу якого крім Франка входили О.Нижанківський, Ф.Колесса, О.Роздольський, М.Павлик та ін., поширив спеціальну відозву про потребу записування пісенних мелодій, згодом в “Етнографічному збірнику” почали з’являтись публікації мелодій з Галичини.

Отже, протягом всього свого життя ї. Франко займався записуванням, си-стематизацією і публікуванням народнопоетичних творів, організував зби-рання їх через численних кореспондентів з усієї України, виховував збирачів-фольклористів. Все це давало йому величезний матеріал для наукових до-сліджень і всебічно збагачував його як письменника.

Народна пісня, для Івана Франка була образом животворного, ніколи не всихаючого й не стихаючого джерела (криниці), що живить і кріпить тисячі людей:

“….Криниця та з чудовими струями –
То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,
Співа до серця серцем і словами.”[4, 11]

1. Басе 1.1. Життєвий і творчий шлях. – К.. 1983.
2. Возняк М. З життя і творчості і. Франка. – К., 1935.
3. Гнатюк М. Спогади про Івана Франка. – Л., 1997. – С.636.
4. Лей О.І. Спілкування митців з народною поезією: Іван Фрзнко та його оточення. – К., 1981.
5. Дей О.І. Іван Фрзнко і народна творчість. — К., 1955.
6. Дей О.І. Народні пісні в записах Івана Франка. – Л., 1965.
7. Літературознавчі студії; Збірник наукових праць. – К., 2002. – Випуск 2. – 396 с. С 151.
8. Франт І. Дещо про себе самого // Франко І. Зібрання творів: У 50т. – К., 1986. – Т.31.
9. Фрзнко І. Статті і матеріали Збірник 4-й. -Л., 1956.
10. Франко І. Вибрані статті про народну творчість, ст. 138.
11. Іван Оранко Твори, т. 11, ст. 439. 12. Кшіег Ьтодазкі, 1892, № 249, ст. 3.

Олена Степанченко,
старший науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»

Світлина segodnya.ua