З 7 червня по 10 липня в Музей Івана Гончара триватиме виставка “Не маємо іншого дому: кримськотатарські репатріанти” (Нью-Йорк, США). Мультимедійна виставка презентує документальні світлини двох американок – професійного фотомистця Елісон Картрайт і звукову інсталяцію етномузиколога з Колумбійського університету Марії Соневицької з Нью-Йорка. Зображення і звуки представляють широке розмаїття життєвого досвіду кримських татар-репатріантів, контекстуалізоване польовими й архівними аудіо-матеріалами.

У 2008 році Картрайт і Соневицька впродовж трьох тижнів мандрували Кримом, документуючи «домашнє» життя кримських татар.

“На кухні в Маріно за межами Сімферополя, жінка з вогнем в очах на ім’я Міляра схилилася над столом і категорично мовила у мій мікрофон: «Нам більше немає куди йти. У нас немає іншого дому».

В травні 2008-го року мені випало подорожувати Кримом з фотографом Елісон Картрайт, збираючи оповіді та пісні, що говорили про багатолітню боротьбу кримських татар за повернення на свою батьківщину, мальовничий півострів, що випинається в Чорне море з півдня України. У 1944 році татар силоміць переселив Сталін, і повертатися вони почали лише впродовж останніх двох десятиліть. Історії 26 родин, з якими ми провели інтерв’ю, показують, як пам’ять вигнання і непевні перспективи на майбутнє виявляються у їхньому щоденному житті, та в свою чергу визначають чим є «дім» для цих людей, які так довго жили без дому.

За нескінченними горнятками міцної турецької кави у селах і містах по всьому Криму цю фразу повторювано у різних варіаціях: «Ми кримські татари, нам більше немає куди подітися». Я почала думати про ці слова майже як про імпровізоване закляття, прижитий культурний наратив, що демонструє силу успадкованого місця у світі. В ідилічних сільських пагорбах Ай Серезу ми чули: «Ми кримські татари, нам більше немає куди подітися». У напіврозваленій совєтській багатоповерхівці в західному місті-курорті Євпаторії: «У нас не було вибору, це наше єдине місце, і ми завжди знали, що будемо тут».

Наші подорожі почалися в часі святкувань, закінчилися днем скорботи. Перший тиждень травня приніс із собою не одне запрошення відвідати святкування Хідірлезу, дня початку весни та зустрічі двох мусульманських пророків, який татари відзначають змаганнями сили, краси та кмітливості. Відбули ми невдовзі після 18 травня, Дня депортації, коли татари з усіх куточків Криму збираються на Ленінській площі в Сімферополі, аби пом’янути день брутальної депортації їхнього народу.

Їхнє вигнання є свідченням нищівної сили Сталінської Червоної Армії. Цілу популяцію кримських татар, на той час близько двохсот тисяч осіб, звинувачено у змові з нацистами та зраді Радянського Союзу, зігнано у вагони для худоби і вивезено за тисячі миль, аби поселити їх поміж інших тюркомовних мусульманських груп. Від двадцятьох до сорока відсотків усього населення загинуло дорогою до нинішнього Узбекистану й інших віддалених закутків Радянського Союзу, де дотепер залишаються ще сто п’ятдесят тисяч із них.

Після депортації кримських татар, їхні домівки було передано радянським громадянам, етнічним росіянам та українцям, і півострів, разом з його стратегічним чорноморським портом, закріплено за Радянським Союзом. Шляхом по-диявольськи простого семантичного ходу, означення «кримський» усунено з паспортів татар; тепер ніщо не відрізняло їх від величезної кількості інших тюркських мусульман, розсіяних по всьому Союзу.

У 1954 році, в трьохсоту річницю Переяславського договору між російським царем та українськими козаками, Нікіта Хрущов подарував Крим Українській Радянській Соціалістичній Республіці на знак дружби. Новини про цей жест Хрущова невдовзі дійшли до кримських татар на вигнанні, і серед них поширилися чутки про радянські спроби заселити Крим слов’янським населенням. Для слов’янських переселенців спокуса переїхати була зрозумілою – у цьому мітологізованому імперському Едемі їм Гарантовано домівки, часом із вже застеленими ліжками та законсервованими у банки минулорічними абрикосами та помідорами в коморах.

Відразу після звільнення з переселенських таборів у шістдесятих роках, кримські татари почали агітувати за припинення вигнання. Після смерти Сталіна та млявого вибачення Хрущова за злочини, здійснені впродовж його правління, кримським татарам даровано свободу руху по Центральній Азії та на Уралі, але заборонено повертатися в Крим. Нарешті, у 1987 році, коли радянська держава наближалася до свого кінця, Ґорбачов надав кримським татарам право повернутися додому. Родини, багато з яких на той час знали про Крим лише з оповідей, негайно почали збирати свої пожитки і готуватися до подорожі.

Нині в Криму мешкає близько трьохсот тисяч кримських татар – що становить менш ніж п’ятнадцять відсотків від усього населення Криму. На вигнанні ключі від покинутих у 1944 році домівок стали плеканими символами непохитної налаштованости татар повернутися в Крим. Ті, що повернулися, розповідають історії про прибуття в Крим через пів століття із тими ж поржавілими відмичками, якими колись востаннє замкнули свої двері. Ключі все ще пасували до замків, але їхні власники не мали права їх відімкнути.

Між височенними фасадами незакінчених будівель (з яких деякі приховують ретельно збудовані вітальні) хаотично стоять маленькі цегляні будови площею в три на три метри. Це майбутні омріяні помешкання, що чекають на приплив грошей. На більшості ділянок купами поскладані кирпичи, блідо-жовта кримська цегла, що нагадує порізаний корал – це матеріал для спальні, комину чи ванної кімнати, що будуватиметься наступного літа. Далі по дорозі стоїть триповерховий палац, зведення якого завершено ще десять років тому, але в якому досі бракує водопроводу та газу.

Такі разючі суперечності між поверхнею та інтер’єром є одним із наслідків репатріації, що тривала два десятиріччя. Ці десятиліття були позначені економічною нестабільністю та підвищеною політичною корупцією, що настали слідом за проголошенням незалежности України від Радянського Союзу 1991 року. Численні з тих, котрі повернулися до Криму є дітьми або дітьми дітей татар, виселених у 1944 році, і їхня пам’ять про Крим передавалася і відтворювалася через декілька поколінь оповідей та співу. Однак переконання, що їхній дім саме тут залишається непохитним.

Джон Берґер застерігав, що «наблизитися до досвіду… не те саме, що наблизитися до будинку». Однак у випадку кримських татар, саме будинок є найбільш повчальним, евристичним символом їхнього колективного досвіду. Будинки, що їх звели, придбали та вимріяли кримські татари, містять історії предків, прагнення та розчарування поверненців, та обов’язки, накладені історією. Оповіді та пісні, що з цього випливають, дозволяють зрозуміти досвід дому, актуальний для народу, чий етос зосереджено навколо місії відтворити той дім. Для людей, котрі понад пів століття були позбавлені голосу, оповіді, що їх розповідають друзям та членам сім’ї, були єдиним способом поставити під сумнів історію, що заперечувала їхню підставову ідентичність, згадати стерті з публічної пам’яті події. «Якщо б кожній події, що стається, можна було б дати ім’я», – пише Берґер, «не було б потреби в оповідях. Однак, за порядком речей життя випереджає наш словниковий запас. Бракує слова, тому доводиться розповідати історію»”.

Марія Соневицька, етномузиколог, докторант Колумбійського університету, Нью-Йорк

Світлини з відкриття виставки

Світлини – Богдан Пошивайло