Цього листопада Антону Гнатовичу Штепі, Народному художникові України, Заслуженому майстрові народного творчості, лауреату Державної премії ім. Катерини Білокур, стипендіату Фонду інтелектуальної співпраці „Україна – ХХІ століттю” виповнюється 100 років. Якими тільки щедротами не обдарував Господь цього чернігівського поліщука із високим ясним чолом, відкритим поглядом блакитних очей, із хвацько закрученими пишними вусами! Цей незвичайний чоловік за життя став легендою – cьогодні він добре відомий як самобутній митець, геніальний самоук-раціоналізатор, музикант, майстер музичних інструментів, народний філософ…
Чимало є публікацій про доробок Антона Штепи, однак велике зацікавлення викликає саме середовище, в якому викристалізувалася філософія його творчості. Що знаємо ми про глибини єства цього самородка української землі, про його світогляд і сповнене драматизму буття? Увесь його життєвий шлях залишається terra incognita на колоритному полотнищі народної творчості українців.
Свій родовід Антон Гнатович знає від прапрабаби, у якої було три сини. Один із тих синів – Гаврило – мав два сини: Тараса і Грицька. „Від Тараса пішов рід як від Каїна, а від Грицька пішов рід добрий, правдивий і поважний”*. Грицько розжився на трьох дітей: Гната, Федора і Марту, був вправним ремісником (як і його брат Тарас) – умів бондарювати, шити чоботи, виготовляв і прикрашав вишуканим різьбленням хомути, сіделка, ярма, колеса, вози, сани і навіть сопілки; любив працювати на землі.
Саме в такому середовищі правдивих господарів і народився 9 листопада 1903 року за старим стилем малий Антошко – у мальовничому поліському селі Сваричівка, що на Чернігівщині, на березі повноводої річки Удай. Дитя виявилося незвичайним: як кажуть, Бог поцілував його у чоло не раз, однак доля готувала для нього свої випробування…
Антон мав тонку душевну натуру, був чутливим, добросердечним хлопчиком, не терпів жорстокості й насильства. Дуже любив природу, тварин і птахів. „Не міг переносити, як ріжуть телятко чи поросятко колють – тікав з дому”, а одного разу вирвав із рук бабці маленьких голуб’ят, яких та готувала на борщ. Батько лише зітхав з того: „Трудно буде тобі жить та кожному годить. Як будеш добрий, то проглинуть, а гіркий – то прокленуть”.
Від діда й баби перейняв любов до рідного краю, його мистецтва, пісень і звичаїв, традиційну набожність (дід любив примовляти: „без Бога – ні до порога”). Найбільше любив Різдво та Великдень – досьогодні вікова пам’ять Антона Гнатовича зберігає колоритні дитячі спогади про старосвітське колядування, засівання, про урочисте причащання освяченими пасками… Із бабиних оповідей в уяві малого поставав дивовижний світ з його героями, одвічною борнею світла з темрявою, правди з кривдою. Йому, звісно ж, кортіло й собі вирушити тими зачарованими стежками назустріч звитязі. Отож, він „дуже радів, що уродився на світ”, – дух прагнув пізнання і був у передчутті свого багатоосяжного виявлення. І при цьому світ намагався повернути його у своє лоно – „із глини у глину”: ще немовлям тяжко хворів – дивом вижив, у 4 роки ледь не втопився у річці, а невдовзі блискавка мало не влучила в хлопця під час грози в лісі; юнаком хворів на тиф, згодом у нього стріляли і навіть катували „революційні товаріщі”…
З ранніх років Антон виявив неабиякий хист до майстрування – все йому кортіло вистругати ножем із дерева ціпка чи млинка; пізніше робив друзякам приклади до самопалів. Якось змайстрував дерев’яного велосипеда, чим подивував односельців; але батько спересердя порубав той витвір сокирою, бо вбачав у забавках сина відволікання від домашніх справ. Після тієї „самокатки” надумав зробити парову машину. Потім з’явилося нове захоплення – скрипка та гармошка, а далі – малювання… І до всього у нього був хист, усе підкорялося талановитому хлопцеві. Як згадував він сам: „уся натура моя – і до мистецтва, і до техніки, і до музики – до всього на світі, що бачу округ себе”.
* тут і далі – без окремих зазначень похилим шрифтом у лапках подається цитування А.Г. Штепи з його щоденникових записів (1992-2002), а також із відеоматеріалів автора (2000-2001)
Майбутній майстер рано прилучився до дорослої праці. Оскільки був „перший син у матері”, то йому довіряли господарство. Допомагав дідові у полі орати – поганяв запряжених у плуга коней. Згодом підсобляв у млині, пас свиней і телят – хоч так кортіло гайнути до друзів на вигін! Був страшенно допитливим, як і малий Тарас Шевченко, любив розпитувати, чи велика земля і куди сонце заходить.
Батько вчив Антона грамоті, і той у 9 років пішов до школи, вміючи вправно читати, писати й рахувати. Коли батька забрали на фронт Першої світової війни, стало не до забав, тож навчився молоти у млині, а також шити одяг – „юпки, керсетки і картузи”, аби вижити. Вже у 16 років був гарним кравцем, ремонтував годинники, швейні машинки, лагодив посуд, виготовляв із жерсті відра, робив обручки та кульчики із срібних монет. Сам добре грав на багатьох музичних інструментах і навчав друзів. Його цікавило все нове – „у фотоапарат заглядав і у радіо”…
Життя різко змінилося після більшовицького заколоту 1917 року. Поступово, але невпинно совіцький чобіт брутально розтоптував українське село.
А в тій кривавій борні молоде джерельце, мов зелений паросток з-під товщі криги, проторювало собі повноводе русло серед пустелі руїни… Чимало дівчат „сохли” за неприборканим і волелюбним Антоном, котрий грав у „троїстих” музиках і був душею сільських вечорниць. Та йому, красеню і спортсмену, ще з дитинства подобалася лише красуня Маруся; все не міг до неї підступитися – соромився, та й за волею парубоцькою десь шкодував. Але якось наважився, послав сватів до дівчини, і вони побралися. Невдовзі народилося у подружжя Штепів два сини – Олександр і Анатолій, пізніше – донька Ольга. 1927 року молода сім’я перейшла в свою хату і стала сама собі давати раду.
На цей час господар був добрим столяром, кравцем, фотографом, жестянщиком, покрівельником, пічником, майстром годинників, швейних машинок. Ремонтував молотарки, робив музичні інструменти – скрипки, балалайки, мандоліни, віолончель, контрабас, барабан, ліри). 1926 року сконструював першу в селі функціональну модель парової машини, чим уславився на увесь район, несамовито мріяв про вічний двигун. Тож чи хотілося майстровитому чоловікові впрягатися у колгоспне ярмо, де ціною кривавого трудодня були 10 копійок та 100 г зерна? Всіляко уникав тієї нової панщини, задарма ремонтував колгоспну техніку, аби не чіпали. Однак впертість і небажання йти до комуни не минулися Штепі – „стотисячник” із Харкова обклав його родину таким податком, що виплатити було несила. Мусив тоді Антон Гнатович податися в кіномеханіки до Ічнянської кіномережі – „пускав кіно” в сільських клубах району, а заодно і грав у народному оркестрі.
Одного вечора, коли Штепа був на роботі, четверо активістів вдерлися до його господи і забрали єдину годувальницю – тільну корову. Вона й отелилася одразу на порозі сільради… Але й після цього не скорився Антон – „не дам заяви [до колгоспу], і робить буду де вгодно, та до душогубів ніколи не піду!”
Згодом у нього забрали і два з половиною гектари землі, покинувши коло хати п’ятнадцять соток, і обклали нестерпними податками. Нема “натури”, то плати грішми. Одного разу довелося останнє порося захищати з рушницею в руках – хотіли відібрати „брати-ненажери”. „Експропріювали” за батькові „борги” навіть скрипку, на якій Антон сам грав в оркестрі і навчав грати молодь у сільському клубі. З болем майстер згадує: „Залишилися без корови, без скрипки і годинника, без швейної машинки… Пройшла наче буря. Та не ждали і не думали, що ще буде лихо гірше всякого на світі по віки”.
Почався голодомор – новий людиноненависницький наступ катів України. „Багато людей повмирало, і більше не видержують діти… Молоко у нас чорти забрали, а Бог – старшого сина”. Так 1932 року Антон та Марія втратили 7-річного Шурика. Тяжко переживав батько ту ранню смерть. Не спав днями-ночами, все оплакував невинно загублену душу. Донині течуть сльози з очей старого Штепи при згадці тієї трагедії… Їсти не було чого – хіба липове листя, якісь бурячки та лупу з проса, а хворому Антону, котрий мав виразку шлунка на нервовому ґрунті, спече жінка якогось коржа розміром із сірникову коробочку – на цілий день. А навколо „люди пухнуть з голоду, мруть – аж страшно, кожен день дзвони дзвонять, кожну годину”…
І знову сатанинські податки на кожен кущ смородини, на кожну яблуню чи грушу. Люди рубали молоді садки та ягідники – „хоч подохни, а давай, бо буде лихо велике”.
І нові випробування. Надумав один зайда – голова сільради „рускій Тітов” звести Штепу зі світу. Сіяв якось Антон озимину в полі. Ще й половини роботи не зробив, як підбіг конвоїр із карабіном і погнав господаря до сільради. Там забрали кобилу, викликали жінку, дітей і сказали: „Прощайтеся зі своїм гадом, бо більше живим його не побачите”.
Повели за село. Дві дороги була в арештанта – одна на Колиму, а друга на той світ – з кулею у спині під час втечі. Тож ідучи мостом, він стрибнув у річку, „ротом і носом у себе потіг на всю силу воду”… Душогуби сміялися, та люди витягли напівмертвого Антона. Потім його, мокрого і захололого, потягли по піску знов до сільради, і хтозна, чи був би живий, коли б не один „уполномочений по хлібоздачі”, котрий наказав відпустити бідолаху додому.
Але й після цього не давали йому життя. Тож вирішив податися на будівництво до „златоглавої”, де „ламають старе – нове строять”. Для того Антон Штепа ледь виклопотав собі пашпорта в ічнянській міліції.
Повертаючись з документом додому, зустрів сліпого чоловіка, який ворожив за 50 копійок. Ворожбит застеріг, що його хочуть схопити і заслати у невідомий край… А вдома на Антона вже чекав його товариш, котрий повідомив, що дали команду в Ічню не видавати йому паспорта, та запізнилися, тож треба негайно тікати, бо заберуть.
Так опинився в Москві, на заводі ім. Сталіна, а згодом – на будівництві приміщень Академії наук. Там почувався вільніше, однак теж натерпівся від московських самодурів, які незлюбили „хохла”-конкурента із золотими руками. Він легко давав раду будь-яким непосильним для них справам: „Вот явился к нам какой черт, смотри: что не возьмет, то и сделает!” Там захворів на легені, тож мусив вертати додому, адже був без прописки й боявся, аби не попасти на Колиму – тоді ночами літав столичними закапелками зловісний „чорний ворон”.
Удома на нього чекали нові клопоти, мав якось прилаштовуватися до життя. З дитинства у пам’яті закарбувалися могутні крилаті вітряки на вигоні, від яких “ішла мелодія, коли вони усі мололи, і їх крила радісно гомоніли, і кожен камінь шумів по-своєму”. Та одразу по революції „герої-активісти” понищили вітряки і млини заможних господарів, відтак „умерла на віки віків дарова сила Божа”. Тож вирішив Антон змайструвати свій „вітродвигун”, який невдовзі запалив єдине у селі світло у його оселі та ще й жорна закрутив. Та знову приїхало четверо „пикатих і незаморених” і зупинили вітряка, бо то ж „прєступлєніє” – „красти” вітер й енергію. Довелося, за наказом якогось Носова із „фінотдєла” знімати („а то срубім!”) стрімкі небесні „крила”.
Була у Сваричівці і висока однобанна церква 1709 року, з дзвіницею на 5 дзвонів – як залізеш нагору, то, здавалося, вище ніхто ще не був. У дітлахів „там з’являлася друга уява про всесвіт”. І з того дива зробили будівничі „світлого майбуття”… уборну. Типовий для більшовицької облуди „метаморфоз”! „Бурею розлютованого антихриста” називає події тих часів А.Г.Штепа, котрий сам уцілів, аби засвідчити нащадкам словом із перших вуст, як той ураган „ламав на Вкраїні все – і церкви, і людей”.
А після короткого затишшя – нове лихоліття: війна. У Антона Штепи була інвалідність, тож його залишили вдома. Як міг, допомагав партизанам: таємно, під загрозою смерті, ремонтував їм радіоприймачі, заряджав до них акумулятори своїм вітряком. Слухав щоночі зведення про хід боїв. „Гіркий хліб був, але ніде не дінешся, – треба жувать”. Одного разу німці вдерлися до хати Штепи з обшуком – хтось доніс; навели автомати на його сім’ю… У ту мить присягнув собі Антон Гнатович, що як виживе, вирізьбить із дерева скульптуру „Німець розстрілює жінку з дітьми”. Дивом вони лишилися живі тієї ночі, яка ще раз засвідчила, що і в мирний, і у воєнний час „людина – самий страшний звір на планеті”.
По війні працював на різних роботах – організував сільський оркестр, грав і режисував у сільському драмгуртку. Однак найбільше тягнуло до винахідництва і творчої праці, до різьблення по дереву, та протестувала дружина: „Ти вже чого тіки не робив, то ще щоб і трісок повна хата була, щоб мені прибірать? Краще піди кому пічку зроби”.
На початку 1960-х років трапився із Антоном Гнатовичем випадок, який, можливо, змінив усе його подальше життя. Якось на дворищі з’явилася молода циганка і умовила господаря, хоч як той упирався, поворожити. Глянула вона його долоню і скрикнула, а тоді каже: „Щастя за тобою ходить слідком, так і в’ється, а ти його ніяк не вхопиш. Та будуть про тебе у газетах і радіо говорить, по телевізору показувать… Житимеш за сто років, і буде слава про тебе на весь світ”. А на прощання обвела Штепу рукою: „Що надумав, то починай, щасливець. Час добрий тобі!”
Здивувався Антон Гнатович почутому, бо саме тоді не йшло йому з думки різьбити. Тож і взявся рішуче до роботи, захопився…
І ось 1965 року з-під Штепиного різця з’являються „пробні” образи – може, й не зовсім вдалі, та від душі. Невдовзі постав бюст Тараса Шевченка, який згодом потрапив до Чернігівського історичного музею і започаткував цілий цикл Штепиної шевченкіани – кілька десятків сюжетів за мотивами творів Великого Кобзаря: „Портрет Т.Г. Шевченка” (1965, 1973); „Йшов кобзар до Києва та й сів спочивати” (1966); „І мене в сім’ї великій…”, „Над сином сидячи задрімала” (1967); „А он розпинають вдову за подушне” (1971); „Степан іде на Січ”, „Степан та Ярина” (1972); „Ось і дуб той кучерявий” (1973); „Циганка ворожить Катерині”, „Останні хвилини життя Катерини” (1974); „Ой не п’ються пива-меда” (1978); „Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко!” (1983) та інші.
Наступним твором була скульптурна композиція з хлоп’ям, який обійняв рідну матір („Мама і я”, 1965). Затим А.Штепа дотримав слова і вирізьбив того клятого німця, що карає українську родину („Розстріл”, 1965). А далі постала галерея українських народних типажів, казкових персонажів, портретів рідні тощо. Швидко набув майстерності: „Я не роблю ніяких ескізів. Як подивлюся на деревину, то зразу мені уявляється, що з неї вийде і звідки начать робить скульптуру”.
Так ішли роки – у поєднанні щоденних клопотів із стражданнями та радощами творчості. На початку 1980-х років тяжко захворіла дружина. Сім років турботливо доглядав її, сам порався по господарству, і… різьбив. Та все ж лишився „один, як вовк у лісі”. Вирізьбив образ своєї Марусі з дерева на весь зріст та й спорудив його на могилі – „стоїть вона і дивиться у світ”.
З того часу вже повністю віддався своєму захопленню. Творив і вдень, і вночі: „ще не закінчив однієї композиції, а друга вже лізе в голову, третя…” Тисячі вишукано декорованих ложок, виделок, люльок, гребенів та понад дві сотні скульптурних робіт вийшло з-під різця майстра. Розмаїття образів, широту й сміливість його творчої думки засвідчують самі назви творів: „Біля куделі”, „Доярка” (1966); „Колись”, „Космічна родина”, ”Співає Україна” (1967); „Жертва”, „Ковалі”, „Сівба”, „Тарас Бульба”, „Лірник” (1968); „Вир”, „Жнива” (1969); „Баба-чарівниця”, „Молотьба”, „Ланка” (1970); „Бандурист”, „У ніч на Івана Купала”, „Лукаш та Мавка”, „Кирило Кожум’яка” (1971); „Випив чарочку, не більш”, „Тарас Бульба з синами” (1972); „Колядка”, „Обжинок”, „Присяга”, „Русалки”, „Віщий Олег” (1973); „І сміх, і горе”, „Капітуляція”, „Карлик-ніс” (1974); „На ярмарок”, „У Крим по сіль” (1975); „Вій” (1976); „Портрет І.П. Котляревського”, „Енеїда”, „Зогрішив”, „Моя дружина” (1977); „Засновники Києва” (1982); „Вірність присязі”, „У поті лиця свого їли хліб свій” (1984) та багато-багато інших.
Невдовзі прийшло до Штепи велике визнання, бо помітили його творчість не лише шанувальники народного мистецтва, але й широка громадськість та окремі функціонери. Не загубився він, як тисячі його майстрів-побратимів, у каламуті радянського соцреалізму. Відтак кращі твори А.Г.Штепи збагатили поважні збірки музеїв Києва, Чернігова, Канева, Ічні, Батурина, Качанівки, приватні колекції. Найбільше його робіт має Державний музей українського народного мистецтва, збірка скульптури якого стала свого часу своєрідним одкровенням і джерелом натхнення подальшої творчості майстра.
Прикметним є те, що феномен орнаментально-площинного, фігурного, образно-пластичного різьблення А.Г.Штепи постав на традиційному ґрунті Чернігівщини. Його земляки-поліщуки віддавна славилися виготовленням дерев’яного посуду, меблів, музичних інструментів, архітектурними оздобами будівель, іконостасами з автентичним орнаментуванням. Спадкоємність культурних традицій рідного краю яскраво виявляється в узагальнених, часом символічних образах творів Штепи, в лаконічності їх форм, порушенні пропорцій людського тіла і масштабу окремих частин скульптурних композицій, у поєднанні їх детальної обробки з ледь наміченими штрихами. В центрі уваги майстра – обличчя та руки, окремі деталі частин композиції (приміром, ретельно виконаний орнамент на возі, ретельно пророблений жіночий стрій, скрупульозно вирізьблена оздоба хати тощо). І хоча творчості А.Штепи притаманні наївно-інтуїтивні, узагальнюючі тенденції, однак у ній відчувається прагнення й до реалістичного зображення. Його образи приземисті, монументальні, статичні, це справді люди, що міцно стоять на своїй землі.
Маестро працює віртуозно із цільним шматком деревини – його вправна рука впевнено скеровує власноруч виготовлені різці у стихію матеріалу. Тонке відчуття пластики дерева й об’ємно-просторових площин надають його творам особливої неповторності і привабливості. Часом у глядача створюється враження, що виконані вони не з твердого дерева, а з м’якої пластичної глини. Глибокозмістовним образам народних, міфопоетичних, етнографічних, історико-героїчних типажів, епізодів та сцен у формі барельєфів, погрудь, багатоскульптурних композицій притаманні глибокий драматизм і емоційна насиченість, яскраво виражений національний стиль.
Тогочасна преса і мистецтвознавча література чимало писали про сваричівського „самородка”. Час від часу влаштовувалися гуртові (з 1967 року) та персональні виставки (1978, 1983, 1998), видавалися каталоги його творів. Примітно, що дві роботи А.Штепи увійшли до унікального видання початку 1970-х років – книги „Народні перлини”, а його ім’я таким чином було поставлено поруч із світочами народного мистецтва: Катериною Білокур, Надією Білокінь, Параскою Власенко, Іваном Гончаром, Юрком Корпанюком, Марією Приймаченко, Олександром Саєнком та іншими. Важливою подією в житті митця став вихід у світ альбому „Антон Штепа” (видавництво „Мистецтво”, 1986) за упорядкуванням і з передмовою М.Я. Куницької. До 85-літнього ювілею А.Г. Штепі присвоєно звання Заслуженого художника України, а до 90-річчя – Народного художника України. Ічнянською кіностудією „Сівач ” про нього відзнято два фільми („Чародій” (1972) та „Людина і дерево” (1980), режисер Станіслав Маринчик). Його образ увічнено скульптором Оленою Молдаван та художником Петром Ганжею.
До всіх своїх чеснот А.Штепа – ще й цікавий народний маляр. З початку 1980-х років взявся він за пензля – зобразив олією на фанері вигін свого мальовничого села „Колись були сваричівські млини”. Його картини: „Вітряки – майбутнє України”, „Млини”, „Хата”, „Зелені берези”, портрети рідних та інші відзначаються наївним стилем письма: на них все романтично, по-дитячому просто й, водночас, переконливо і щиро, живописні сюжети й образи доповнюються лаконічними, дотепними написами та описами на звороті. До того ж він виявився і прекрасним майстром слова – кілька зшитків нарисів про своє життя із колоритними епізодами сільського життя, калейдоскопом людських доль, філософських роздумів про призначення людини, про долю України, є літературно-фольклорними перлинами.
Та світлі миті життя Штепи завжди перемережані смутком. Самотній у своєму селі, не завжди зрозумілий забабраним у клопоти щоденного виживання односельцям, він кілька разів зазнав розбійницьких нападів. Так, 1995 року після показу телепередачі про Антона Гнатовича, якісь зайди-молодики байдуже винесли з хати останні пам’ятні скарби старого: настінні паризькі годинники, власноруч виготовлені музичні інструменти, а його самого ледь не задушили насмерть. Це завдало глибоку душевну травму натурі Штепи, він довго хворів, почувався пригніченим, а згодом – і ”радий різьбити, та покалічили бандити здоров’я”.
І нині все більше непокоїть той стан, у якому перебуває цей унікальний чоловік, якого сьогодні треба б „на руках носити”. Формально Антон Штепа, здавалося б, і не зовсім обділений турботою держави і громадськості – адже має звання, премії, нагороди, дипломи, стипендії. Намагаються допомогти йому поодинокі чутливі душі – то в лікарню прилаштують за свій кошт, то в санаторій, аби хоч якось підтримати здоров’я та прикрасити сірі будні старого. Однак бракує Штепі і сердечного тепла земляків, душевного спілкування з однодумцями, а найбільший щем серця – за тією правдивою, вимріяною ще дідами-прадідами Україною-ненькою, про яку він завжди говорить зі слізьми на очах: „Налетіли на Вкраїну – матір рідну – круки і куниці, та п’ють кров з України, як воду з криниці. Діти мої, діти… Чому ви не робите добро на цім світі?” Все сподівається сивочолий Майстер, що таки постане Україна, мов міфічний Фенікс із попелу, і зійдуть на вільних вкраїнських теренах, щедро засіяних добірним зерном багатьох поколінь, рясні врожаї Нового Життя.
2003 рік
Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук
Світлина folkart.kiev.ua
